«KVITKA: ДВА КОЛЬОРИ» — сольний проект співачки Оксани Мухи до 65-ліття Квітки Цісик. Концертний тур з такою назвою відбувся з величезним успіхом з 10 квітня по 6 травня у шістнадцяти містах України. І кожного разу аншлаг, переповнені зали і вдячні глядачі, захоплені чудовим виконанням, неймовірною українською душею, яку дарує їм  співачка через творчість Квітки Цісик і цим зігріває серця, заставляє тремтіти душі, переповнені любові до рідного краю і наших найкращих пісень.

Оксана Муха — української співачки і скрипальки, заслужена артистка України, лауреат Гран-прі першого Міжнародного конкурсу українського романсу ім. Квітки Цісик. Оксана Муха пластувала в одному з дівочих юнацьких куренів у Львові. У 2000 році закінчила Львівське державне музичне училище імемі С. Людкевича, у 2005 році закінчила Львівську національну музичну академію імені Миколи Лисенка. У 2006 році починає співпрацю з Мистецьким об’єднанням «Дударик назавжди», разом з яким записує того ж року компакт-диск «Галичанка», бере участь у концертах та фестивалях, у тому числі міжнародних. У 2010 році видала сольний альбом «Re: sheto», над яким працювала з 2006 по 2008 роки. У квітні 2011 р. отримала Гран-прі I Міжнародного конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик (Львів).

«Оксана Муха – наша друга Квітка Цісик. Квітка Цісик повернулась до нас голосом Оксани Мухи. Щаслива, що талант Квітки передався цій милій тендітній дівчинці…» — сказала тоді  Ніна Матвієнко в своєму інтерв’ю газеті «Високий Замок».

До 100-літнього ювілею Пласту Оксана Муха запропонувала і зреалізувала проект видання CD з улюбленими піснями пластунів. Цей збірник під назвою «При ватрі» було презентовано в часі ЮМПЗ у Львові 23 серпня 2012 р. До диску увійшли відомі пісні у виконанні провідних українських співаків та деякі обробки старих пластових пісень.

В репертуарі Оксани Мухи і цього разу було чимало пластових пісень, які вона виконувала на концертах, завжди при цьому говорячи слухачам, що є пластункою з юнацтва, як і незабутня Квітка Цісик.

Вашій увазі пропонуємо інтерв’ю зі співачкою, підготовлене журналістом одного з місцевих видань, в часі концерту в Тернополі.

Дивлячись на неї, таку маленьку і тендітну, таку ніжну і водночас сильну духом, мимоволі пригадуєш Костенківські рядки про дівчину, котра «… це голос наш, це пісня, це душа» Оксана Муха — співачка з українською душею, з піснями, котрі можна порівняти хіба що з ковтком чистого повітря… У цих піснях немає надуманих чи нещирих нот, натомість у них — жива і справжня душа українського народу. Тихі й неквапні, наче схід сонця, бурхливі та жваві, як стрімка ріка, мудрі, як день і вечір, чисті і сповідальні, як материнська сльоза, пісні… Від них з’являється відчуття затишку, тепла і трепетної радості, а отже, їх заспівано по-справжньому, від серця… Додати більш нема чого — потрібно слухати. І отримувати велике задоволення — неодмінно! Власне, так і відбувалося у неділю, 22 квітня, коли ущент заповнений зал «Березолю» аплодував співачці, не відпускаючи її зі сцени…

 

https://www.facebook.com/Oksana.Mukha.Music/videos/1632528726803114/

— Ваш шлях до музики починався зі скрипки. Ви закінчили спеціалізовану музичну школу по класу скрипки, згодом — консерваторію, працювали в оркестрі, а тоді сольний спів переважив… Скрипочка не ревнує, не ображається?..

— Чи скрипочка не ображається? Мені самій боляче, що я не тримаю її в руках так часто, як хотілося б… Скрипка відіграла дуже важливу роль у моєму житті: дала мені чуття стилю, вміння правильно інтонувати, цілком особливе сприйняття музики. Тому я завдячую їй усім своїм єством за те, що вона була в моєму житті. Але й спів не був випадковим. У нас була «музична» сім’я, хоча професійним музикантом був лише тато-акордеоніст. Мама — медик, але з чудовим музичним слухом. Музика у нас вдома була в кожному куточку: батько керував музичними колективами, тож до нас завжди приходили їх учасники, котрі грали на різних музичних інструментах, ми влаштовували імпровізовані сімейні концерти… Співати було моєю мрією ще з глибокого дитинства, я не пам’ятаю себе без пісні. Проте оскільки скрипка вимагала дуже багато часу і зосередженості, вона дещо «перетягувала
ковдру» на себе і я забула, що мрію співати… Проте спів прийшов тоді, коли мав прийти. Коли я грала в оркестрі Ярослава Мигаля (до слова, цей талановитий музикант виступав разом зі мною на тернопільській сцені), ми дуже багато гастролювали по світу. І завжди в автобусі я починала пісню, а музиканти мене підхоплювали, і так ми, співаючи, долали відстань…
І от одного дня Ярослав Мигаль і каже мені: «Ти знаєш, хорова капела «Дударик» шукає співачку, я вже записав тебе на прослуховування…» Так він вирішив мою долю… (Сміється, — авт.) Коли ж композитор та головний диригент капели Дмитро Кацал почув мій спів, він переконав мене, що я маю особливий талант і не маю права знехтувати ним… Відтоді ми з Дмитром Кацалом співпрацюємо уже понад 11 років…

— Ваш концерт присвячений 65-літтю з народження Квітки Цісик. Свого часу Ніна Матвієнко казала про вас, що «Квітка Цісик повернулась до нас голосом Оксани Мухи»… Вас часто порівнюють з легендарною співачкою, називаючи «другою Квіткою». Таке порівняння лестить чи, навпаки, шкодить? Бо, з одного боку, це, звичайно, своєрідний «знак якості», а з іншого — хочеться, щоб помічали і саму співачку Оксану Муху…

— У моєму репертуарі є понад дві сотні пісень, з них, може, п’ятнадцять тих, які співала Квітка. От і судіть самі… Свідомі люди, які люблять пісню, знають, де Квітка Цісик, а де Оксана Муха. І мій слухач нас не порівнює. Не ставить собі за мету в чомусь мене підняти чи опустити у співвідношенні з Квіткою. Це насправді дуже тонка грань…
Цей рік для мене є дуже знаковим. Цьогоріч виповнюється 20 років, як з нами немає Квітки, 65 років, які вона могла б святкувати, якби дав нам Господь таке щастя… Скільки ще пісень, незаспіваних нею!.. Таких, як Квітка — одиниці на всій землі. Я з дитинства уявляла собі нашу зустріч, просила тата: візьми мене у свою велику валізу і завези до Квітки… Я дуже про це мріяла. Зустрічі такої Бог не дав, але я бачила її сина Едварда. У нього так багато від мами! Я відчула її енергетику в ньому… Нас познайомила її двоюрідна сестра Майя
Лев, з якою ми побачилися в Нью-Йорку. Я приїхала на фестиваль «Союзівка», і там ми зустрілися і потоваришували. Майя завжди цікавиться, як минув концерт, просить передавати вдячність всім людям, які приходять на виступи і пам’ятають про нашу Квітку. Для них це важить дуже багато. Хоч минуло вже 20 років, відколи її не стало, родина донині дуже важко переживає її втрату.

https://www.facebook.com/galyna.guzjo/videos/1624119401042680/

— У тому, що називається «українським шоу-бізнесом», ви самотня вельми особливою самотністю обраних. І тим, що не йдете за «традиційною» схемою більшості виконавців «чемодан, вокзал, столиця», і тим, що ваша пісня — особлива, глибока, душевна і… чомусь «неформатна»…

— Я просто роблю те, що мені до душі. Те, у що вірю. Повірте, мені було б дуже просто зробити ротаційну пісню, заплатити, щоб «пропхати» її на радіо, стати «відомою» і «косити бабло»… На щастя, та пісня, яка в моїй душі, зовсім цього не потребує. Вона потребує правди і того, щоб її любили. Мені нецікаво робити разові проекти. Нецікаво бути співачкою однієї пісні. У нас є така шалена пісенна спадщина — жодна країна в світі такої не має. Я кажу це не для «красного слівця», так насправді є. І цих пісень стільки, що мені не вистачило б усього життя, аби їх переспівати. Тому я вірю, радіо ще прийде до того, що саме воно формує смак слухача.
Але поки редактори радіостанцій не усвідомлять, що саме вони формують музичний смак свого слухача, а не слухач формує їхній смак, доти такі виконавці, як я, не стануть «форматом». І українське не буде форматом. У нас буде низькопробна попса та російськомовний шансон доти, доки ви не відкриєте доступ до якісної української пісні. Це складний момент, який потребує ваших зусиль, але я вірю, що це ще буде…

— Вас завжди добре приймали в Європі, Америці та Канаді. Були і пропозиції там залишитися… Не було такої спокуси? У нас же дуже люблять тих, хто реалізувався «там»…

— У нас в Україні особливий слухач. Він дуже любить свого виконавця. Але чомусь більше любить тоді, коли спочатку його «втратить», а потім поверне або й не поверне… Я насамперед хочу подякувати всім, хто приходить до нас на концерти. Тому що – направду — я б не продовжувала своєї роботи, якби не збирався повен зал глядачів, і я б не бачила їхнього щастя і тої наповненості, з якою вони виходять з цього залу. Я б не бачила тоді змісту в своїй роботі. А я бачу цей зміст! І хочу усім подякувати. А щодо закордону… Коли людина виїде за кордон, вона поміняє не лише оточення, роботу та друзів, а насамперед землю, яка її заряджає. Тому чекати від неї, що вона деінде більше розвине свій талант, абсурдно. Бо ця земля, на якій ти народжена, — це твоя невидима сонячна батарея. Ти став на неї — і ти отримав від неї енергію… Там, за кордоном, тільки одиниці можуть себе не втратити і зреалізувати, я ж не відчуваю там зв’язку з землею… Тому звідси не хочу їхати, як би важко не було. А важко, повірте, є…

— Ваша пісня — це здебільшого народна пісня, це той жанр, у якому, зізнаєтеся, що почуваєтеся найбільш органічно…

— Це ж зв’язок з нашим минулим, з нашим корінням. У пісні саме це і важить: зміст і коріння. Нам можуть нав’язати будь-що, переписати історію, але пісня, яка була складена нашими прапрадідами, поверне нам пам’ять… І відчуття цієї музики у мене змалку. Мені подобаються і рок, і блюз, але я себе не зможу в цьому реалізувати, бо це не моє. Я можу це слухати і цим милуватися, але не можу під це підлаштовуватися. Народна ж пісня дає дуже багато. Розумію, що можу зробити щось особливе. І тішуся, що ми знайшлися з нею.

— Ви взяли участь у цілком особливому, унікальному проекті — «Пісні війни», заспівавши із «Піккардійською Терцією» колядку «Молитва на Різдво», яку написав воїн АТО, часто виступаєте і перед нашими захисниками…

— За проект «Пісні війни» я вдячна його ініціаторці й натхненниці, львівській журналістці Галині Гузьо. Для цього проекту вона зібрала кілька десятків пісень, які були написані безпосередньо там, в горнилі війни. Для цих пісень було зроблено найкраще аранжування, відібрані професійні музиканти, які у компанії з самими хлопцями-військовими їх виконали, записані на найкращій студії та видані диски…

Так, я їжджу до хлопців на полігони, у військові частини, відвідую заклади, де вони проходять реабілітацію… Як, дай Боже, все складеться, незабаром полечу в Америку, де буде сім концертів для збору коштів для відновлення ветеранів АТО, котрі потребують протезування. Це те, що я можу для них роботи: допомагати і дякувати, і просити для них
сили і Божої опіки.

https://www.facebook.com/Oksana.Mukha.Music/videos/1631574036898583/

Інтерв’ю Нова Тернопільська газета

Фото та відеофайли з фейсбук сторінки Оксани Мухи

Share This